Prezentację książki zaszczyciła swoją obecnością kierownik Referatu ds. Współpracy Naukowo-Oświatowej Ambasady RP w Kijowie Emilia Jasiuk, która pogratulowała autorowi publikacji Jarosławowi Ławskiemu (C) i podziękowała za owocną współpracę prof. Rościsławowi Radyszewskiemu
Prezentacja kolejnej, tak zatytułowanej, pracy polskiego uczonego Jarosława Ławskiego odbyła się 4 lutego w wypełnionej po brzegi sali wykładowej Państwowego Uniwersytetu Kijowskiego im T. Szewczenki.
Postać naukowca, Jarosława Ławskiego, wykracza (jak pisze w posłowiu prezentowanej książki prof. Rościsław Radyszewskyj) poza tradycyjne wyobrażenie profesora akademickiego wizerunku mentora, spoczywającego na laurach wcześniejszych osiągnięć.
Autor kolejnej książkowej pozycji to niestrudzony generator pomysłów i ekskluzywny ekspert kunsztownego słowa, nadzwyczaj utalentowany uczony, organizator forów o skali europejskiej z dziedziny literaturoznawstwa i niezwykle sprawny i płodny badacz.
Jarosław Mariusz Ławski od 1992 roku prowadzi zajęcia i wykłady z historii literatury polskiej i powszechnej XVIII‒XX wieku oraz komparatystyki, związanej z przemianami kulturowymi i literackimi w krajach Europy Środkowo-Wschodniej. Kieruje badaniami poświęconymi literaturze romantyzmu polskiego i europejskiego. Studia, artykuły i recenzje publikuje m.in. w „Kijowskich Studiach Polonistycznych”.
W roku 2016 został wybrany na dziekana Wydziału Filologicznego Uniwersytetu w Białymstoku. Jest redaktorem ponad 90. tomów opracowań, monografii i publikacji naukowych serii ( „Czarny Romantyzm”, „CoIIoquia Orientlia Bialostocencja, „Przełomy/ Pogranicza”).
Koordynuje współpracę pomiędzy swoją macierzystą uczelnią w Białymstoku i zakładami edukacyjnymi w Europie Wschodniej (Kijów, Odessa, Mińsk, Wilno, Grodno) jak też z uczelniami Wiednia, Wielkiego Tyrnowa, Berlina. W czerwcu 2017 r. został wybrany korespondentem Polskiej Akademii Umiejętności w Krakowie, a w te dni odznaczony jubileuszowym Dyplomem Honorowym Akademii Nauk Ukrainy okazji jej stulecia.
A oto co pisze autor w słowie wstępnym do swej pracy:
«Книжка, яку я пропоную Вам, зовсім не є сухим науковим викладом ідей та інтерпретацій, не є записом готових методологічних підходів до тих чи інших літературних і літературознавчих явищ. Вона народилася із захоплення Україною й українцями, яке є спільним для мене й моєї дружини — Анни Яніцької. І триває воно вже понад десять років. За цей час ми мали нагоду близько (як сподіваємося) познайомитися не лише з країною, а й із її культурою, прекрасними доброзичливими людьми. Ми бачили Київ, Одесу, Луцьк, Рівне, Житомир, Харків, Черкаси, Вилкове, Острог, Львів і багато інших цікавих місць, у тому числі Сімферополь, які назавжди залишаться у нашій пам’яті.
Багаторазові щорічні поїздки в Україну надихали нас займатися також літературою України, а також розвитком естетичних, історичних і політичних явищ. Вираженням цих зацікавлень стала книжка Анни Яніцької про Габріелю Запольську, письменницю з Волині — землі, звідки походила й Леся Українка.
Назва моєї книжки також невипадкова: «Іронія, історія, геополітика. Польсько-українські літературні студії». Том складається з трьох частин, присвячених окремо інтерпретаціям творчості українських письменників (Частина І. Про українських митців), питанню важливого для польсько-українських стосунків «чорного романтизму», яким займалися переважно письменники «української школи» в польському романтизмі (Частина II. Чорний романтизм) і, врешті, найглибше тут розкрито питання культурного трансферу в Центрально-Східній Європі (Частина III. Культурні трансфери).
Мій підхід до української літератури й українсько-польських культурних зв’язків спирається на кілька переконань.
По-перше, на ідею, що як у польській, так і в українській літературі досі важливим лишається естетичний шар, який вимагає окремого прочитання. Такі особливі естетичні явища, як іронія, гротеск, абсурд, трагізм і краса в творчості українських письменників (їх дедалі більше аналізують в українських дослідженнях) польському науковцю здаються ще цікавішими, ба навіть захопливішими. Чому? Тому що обидві літератури — українська й польська — розвивалися і розвиваються у тісному зв’язку з історичними обставинами, під тиском геополітичних змін. Це призвело до того, що в польській літературі, наприклад, рефлексії над іронією і гротеском було відсунуто на другий план. Як у самій літературі, так і в роздумах над нею спочатку переважали ідейні явища (ідея нації, незалежності, колективної та індивідуальної свободи), а потім антропологічні (погляди людини, екзистенційні мотиви). Відповіддю на притлумлення естетичної рефлексії стала у свою чергу надмірна акцентуація на виключно естетичному й/або екзистенційному змісті творів літератури.
Я виступаю проти цих підходів, хоча й не роблю цього навмисно. На мою думку, існує тісний зв’язок між естетичними й ідейними вимірами творів. І він своєрідний саме тут, у Центрально-Східній Європі, в Україні й у Польщі…».
Informacja własna
