Dziś: czwartek,
14 listopada 2019 roku.
Przegląd do nr 603 – listopad 2019 r.
Aktualności
“BEZ GRANIC”
Пам’ять про сміливців

Всиновленим небом нічого не треба,
Їм сонце — хлібина, а хмара — вода.
Хіба, щоб дізнатись, чи вже з України
Навіки пощезла проклята орда.

Цей вірш геніальної Ганни Чубач напередодні Дня пам’яті загиблих на російсько-українській війні я попросила активного волонтера Михайла Цапро надрукувати в форматі плакату. Твір разом із стендами, на яких виразно зображені портрети й біографії загиблих громадян України польського походження, був прикріплений на Стіні пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві.

Аби пом’янути полеглих ішли тисячі старих і малих – не дивина. Знайомі й незнайомі клали квіти, запалювали лампадки, схилялися перед численними фото сміливців, які віддали життя “за вашу і нашу свободу”. Зворушувало все, але особливо запало в душу саме те, що фактично ніхто не обминув вірша, не сфотографувавши його.

- Боляче, що познайомила й об’єднала нас смерть синів на Донбасі, - поділилася активна учасниця всіх заходів, що влаштовує спілка “Bez granic” Ніна Костянтинівна, мама Героя України Ігоря Брановицького. – Ця страшна “п’ятирічка втрат” не дає спокою. Коли щось болить, думаєш: а як було хлопцям в Іловайську, Пісках, кіборгам у донецькому чи луганському аеропортах, взагалі – на передовій? Які страждання вони витерпіли? Дуже шкода, й нині на фронті тривожно. Всюди чатує небезпека.

Поминали полеглих сміливців не лише українці, були групи гостей, сім’ї з Польщі, Литви, Латвії, Ізраїлю. Всі підходили до портретів воїнів, розпитували близьких про долю кожного. Хіба не защемить серце, коли побачиш мініатюрну пані в інвалідній колясці з фото юного парубка на грудях? Це Людмила Федорівна Янчицька, мама Андрія Гаврилюка з позивним “Бур”. Він, як і Ігор Брановицький, кіборг-доброволець, загинув під час захисту ДАП. От після упізнання по ДНК тіла старшого сержанта з його мамою й трапилася страшна хвороба. Є надія, що стати на ноги в прямому сенсі цього слова їй допоможе, як і обіцяв, Володимир Щепаняк, голова Спілки польських підприємців в Україні.

Не обминуло лихо й шляхетський рід Сарнавських. Уперше їхнє прізвище згадувалося ще в 1556 році. Тепер – через загибель у страшних муках “Юджина” – Євгенія Сарнавського.

8 червня 2017 року, тоді ще капітан Сарнавський із групою розвідників 72-ї механізованої бригади розміновував місцевість поблизу Кам’янки Ясинуватського району Донецької області. Там потрапив у пастку з протипіхотних осколкових мін скерованого враження. Від їхнього вибуху втратив ноги. Крім цього було проникаюче поранення в черевну порожнину та грудну клітину. 15 червня 2017-го, вже майора Сарнавського, не стало...

Дякуючи Богу, на радість усім рідним, особливо мамі Валентині “Юджина” 14 січня 2018 року в Білій Церкві – на світ з’явився його нащадок – чудовий хлопчик Матвій.

Прикро, серед усіх моїх знайомих, хто втратив сина, брата чи зятя, це єдиний випадок, коли народилася дитинка. Леоніда Францівна Островська – не виняток. Її син, Іван Марченко з позивним “Мім”, у серпні 2015 року, коли був призваний до лав Збройних Сил України, навіть не мав нареченої. Тож під час навчання на базі Житомирської 95-ї аеромобільної бригади, згодом у Костянтинівці, а потім в аеропорту, вже будучи гранатометником, Іван спілкувався переважно з мамою. Саме вона, чистокровна полька, котра, як і її пращури, народилася в Україні, виховала сина-захисника. На жаль, 20 січня 2015-го стало трагічним днем: Іван загинув в аеропорту. З-під уламків тіло дістали аж у квітні. 25 числа “Міма” поховали в селі Світильня Броварського району на Київщині. Згодом побратими з 90-го батальйону в сквері “Пам’яті Героям АТО” встановили пам’ятник та облаштували “Сквер Івана Марченка”. Поки що я там не була. А от Леоніда Францівна, як справжній солдат, завжди в гурті однодумців. Наше товариство – не виняток. Ось і біля Стіни пам’яті була з самого ранку.

Через те, що 29 серпня припало на четвер, дехто зміг прийти лише після роботи. Серед них і “наша дівчинка” – Настя Шишак. Вона, як і її батько – великий патріот Валерій Шишак, з позивним “Поляк”, родом із Сєверодонецька. Щоправда, нині вона мешкає в Києві, але до дрібниць знає, що відбувається на Донбасі. В Сєверодонецьку живе мама Ольга, а неподалік міста – дідусь Казимир із бабусею. Про сміливість і жертовність майже 58-річного “Поляка” розповіли в кінці червня 2018 року в новинах по телебаченню. Саме тоді командир взводу Валерій Шишак, прикриваючи своїм тілом 22-річного бійця Андрія Волоса, від російського снайпера отримав смертельне поранення. Трапилося це в бою біля містечка Південного. Там моральна стійкість воїна вписала його в героїчну сторінку історії України...

Р. S. Поділяю думку військового історика Василя Павлова, котрий підтримує польський принцип:у школах треба вивчати два предмети – захист Вітчизни та історію, аби вміти стріляти й знати в кого.

Хелена СЕДИК
(
голова Спілки поляків “Bez  granic)

Передплатити „Dziennik Kijowski” можна протягом року в усіх відділеннях зв’язку України